Притча.

Найцінніше, що можемо залишити після себе дітям – навчити мистецтву бути щасливими!

Якось курною дорогу мандрував старий і навчений життям чоловік. Він не поспішав: то зупиниться, щоб помилуватися птахами в небі, або послухати їх спів, то подивиться на польові квіти, що ростуть уздовж дороги, затамувавши подих насолоджувався їх запахом. Раптом він побачив чоловіка, який йшов йому назустріч і ніс на плечах важку поклажу. Одного погляду на нього було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки йому важко.

– Чому ти вибрав собі шлях тяжкої праці та нескінченних страждань? – запитав зустрічного старий.

– Я страждаю не просто так! Я терплю випробування для того, щоб моїм дітям і онукам довелося жити в благополуччі і щастя, – відповів нещасний. – Усі мої предки робили це: прадід прирікав себе на непосильна працю заради діда, дід гарував заради батька, батько тягнув лямку заради мене, а я буду терпіти страждання заради благополуччя моїх дітей.

– Скажи, а хтось із членів вашої родини взагалі був колись щасливим? – запитав мудрий мандрівник.

– Поки що ні, але мої діти і внуки вже точно будуть щасливими! – захоплено промовив бідний чоловік.

– Знаєш, є така мудрість: неграмотний нікого не може навчити читати, а заєць ніколи не виховає сокола, – промовив мудрець. – Спочатку потрібно спробувати самому бути щасливим, і тільки потім ти сам зможеш навчити своїх дітей мистецтву щастя. Це і буде найцінніше, що ти можеш їм залишити після себе!