25 листопада - Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок

Проблема насильства щодо жінок досі залишається викликом для сучасного світу. 

Насильство немає кордонів, воно трапляється в кожній країні, у кожному суспільстві: у школі, на роботі, на вулиці, вдома, у соціальних мережах. Жінка може стати жертвою як в умовах збройного конфлікту, так і в мирний час.

Безумовно, насильство щодо жінок становить кричуще порушення прав людини та загрожує благополуччю і здоров’ю жінки, а тому має бути викорінене як явище в короткостроковій перспективі.

25 листопада – це визначна дата у світі, день коли вся міжнародна спільнота нагадує про необхідність боротьби з насильством щодо жінок.

Ця дата вибрана невипадково, оскільки саме цього дня у 1960 році під час політичних протестів у Домініканській Республіці, за наказом домініканського диктатора Рафаеля Трухільйо були жорстоко вбиті три сестри Мірабаль, що були активними учасниками супротиву. Криваве вбивство сестер збереглося в народній пам’яті надовго та мало світовий резонанс. У 1981 році активістки жіночих рухів вирішили вибрати дату їх загибелі як день протесту проти насильства щодо жінок.

20 грудня 1993 року Генеральна Асамблея ООН резолюцією 48/104 ухвалила Декларацію про ліквідацію насильства щодо жінок, проклавши шлях до викорінення насильства щодо жінок і дівчат у всьому світі.

І нарешті 7 лютого 2000 року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію A/RES/54/134, у якій офіційно проголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства над жінками.

Міжнародною спільною прийнято низку актів як універсального, так і регіонального характеру, що служать меті боротьби з насильством щодо жінок.

Зокрема, серед таких варто виділити Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Хоча в ній немає жодної згадки про насильство, однак у Загальній рекомендації № 19 про насильство над жінками, ухваленій Комітетом з ліквідації дискримінації щодо жінок на одинадцятій сесії у 1992 році, зазначається, що дискримінація жінок, як це визначено у статті 1 Конвенції, охоплює гендерно-обумовлене насильство, тобто насильство, яке «спрямоване проти жінки, оскільки вона жінка або непропорційно зачіпає жінок», і, фактично, є порушенням прав людини.

Таку позицію можна пояснити тим, що дискримінаційне ставлення може послужити застосуванню сили, погроз, залякування чи словесних образ на адресу жінки. І навпаки, ставши жертвою насильства, жінка стикається з низкою обмежень її прав, піддається упередженому ставленню, стає соціально ізольованою, дискримінується під час навчання чи прийняття на роботу тощо.

Саме у Декларації ООН про викорінення насильства щодо жінок 1993 року дискримінація згадується як причина та наслідок такого насильства. Так, відповідно до Декларації, «насильство щодо жінок» – це «акт насильства, що вчиняється за гендерною ознакою, результатом якого є або може бути фізична, сексуальна, психологічна або економічна шкода чи страждання, а також погрози вчинення таких актів, примусове або свавільне позбавлення волі, незалежно від того, чи відбувається це в публічному або приватному житті».

Аналогічно розуміється насильство над жінками в документі регіонального рівня – Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція). Положення Конвенції є застосовними до всіх форм насильства стосовно жінок, у тому числі домашнього насильства, яке зачіпає жінок непропорційно. Документ застосовується як в мирний час, так і в умовах збройного конфлікту.

Варто зауважити, що Стамбульська конвенція є значним здобутком міжнародної спільноти стосовно захисту жінок від насильства, положення якої передбачають:

• впровадження стратегій із попередження та запобіганню насильству;
• встановлення кримінальної відповідальності за психологічне, фізичне насильство, переслідування, сексуальне насильство, зокрема зґвалтування, сексуальне домагання, примусовий шлюб, каліцтво жіночих геніталій, примусовий аборт та примусову стерилізацію;
• проведення розслідування не залежить від факту звернення жертви з повідомленням або скаргою про вчинене правопорушення;
• встановлюється право жертви вимагати компенсацію від осіб, що вчинили будь-яке з правопорушень, установлених відповідно до Конвенції тощо;
• здійснення моніторингу за ефективним виконанням її приписів, що допоможе на практиці виявляти здобутки та прогалини, а також ухвалювати дієві рішення.

Конвенцію було підписано 11 травня 2011 року в Стамбулі, набув чинності документ 1 серпня 2014 року і є постійно відкритим до підписання будь-якою країною світу. Що стосується України, наша держава ратифікувала Конвенцію 20 червня 2022 року і 1 листопада Конвенція набула чинності.

На сьогодні в Україні дієвим механізмом захисту жінок, зокрема, від домашнього насильства є механізм, передбачений Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

У Законі домашнє насильство визначається, як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Жертва домашнього насильства, зокрема, жінка має право на:

• надання інформації про права та можливості реалізації таких прав зрозумілою їй мовою або через перекладача чи залучену третю особу, яка володіє мовою, зрозумілою постраждалій;
• забезпечення доступу до загальних та спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб для отримання соціальних послуг медичної, соціальної, психологічної допомоги;
• надання у разі потреби тимчасового притулку для безпечного розміщення;
• забезпечення постраждалій доступу до правосуддя та інших механізмів юридичного захисту, у тому числі шляхом надання безоплатної правової допомоги у порядку, встановленому Законом України «Про безоплатну правову допомогу»;
• надання консультацій щодо всіх форм домашнього насильства анонімно або з належним дотриманням правового режиму інформації з обмеженим доступом.

Таким чином, постраждала з метою отримання допомоги/консультації може звернутися до:

• Національної поліції України, зателефонувавши 102 або 0 800 500 202;
• Національної гарячої лінії із запобігання домашньому насильству, зателефонувавши 0800 500 335;
• Урядової безкоштовної цілодобової «гарячої» лінії для жертв домашнього насильства, зателефонувавши 1547;
• Цілодобової гарячої лінії безоплатної правової допомоги, зателефонувавши 0 800 213 103;
• Асоціації жінок-юристок «Юрфем», зателефонувавши +380676172002.

За вчинення домашнього насильства в Україні передбачена кримінальна відповідальність, яка встановлена статтею 126-1 Кримінального кодексу України. Санкція за вчинення цього кримінального правопорушення передбачає застосування до кривдника покарання у виді громадських робіт на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Крім того, в інтересах потерпілого від злочину, пов’язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених Кримінальним кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов’язки:

1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства;

2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності;

3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин;

4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв’язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб;

5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми.

Обмежувальні заходи застосовуються до особи, яка на момент вчинення домашнього насильства досягла 18-річного віку на строк від одного до трьох місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше як на 12 місяців.

Контроль за поведінкою засуджених, до яких застосовано обмежувальні заходи, здійснює орган пробації за місцем проживання засудженого, а в разі вчинення злочину військовослужбовцем — командир військової частини.

Невиконання обмежувальних заходів карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.