​​Поширені міфи про горе і скорботу за втраченим 

Людині зазвичай важко прийняти дійсність, в якій вона втратила близьку людину чи щось, що було ціннісним для неї.  Саме тому в такі періоди життя ми стаємо більш вразливими до упереджень та міфів. 

Наша психічна діяльність, підлаштовуючись під життєві обставини, намагається врівноважити тягар емоцій та можливість усвідомлено діяти: 

🔹дехто не визнає певний період емоційних змін чи факту втрати;

🔹хтось починає відчувати інші (більш знайомі) емоції, які перекривають тугу за тим, кого немає;

🔹для когось цілком раціональним здається поринути в життєві клопоти, пов’язані із традиціями трауру та поховання, тим самим зменшуючи біль від думок і спогадів. 

☝️Усі шляхи, які пропонує психіка, є нормальними і яка б не була причина горя, вона обирає ті шляхи, які здаються їй «здоровими» способами опанування внутрішнього болю саме на цей час.

Важливо пам’ятати, що в періоди життєвих криз чи перебуваючи у тривалому психоемоційному виснаженні, нервова система намагається підлаштуватися під умовний режим «економії». 

☝️Саме тому людині важче приймати рішення, складніше бути сфокусованою на чомусь одному, підтримувати соціальні стосунки чи віднайти в собі сили досягати поставленої мети. І тому вона стає більш вразливою до соціальних стереотипів, упереджень і міфів. 

💬Поширені міфи про горе та скорботу:

❌Міф № 1: Якщо ігнорувати біль втрати, він швидше минає

Емоційний або психологічний біль, який відчуває людина, є частиною туги. Він свідчить, що те, кого чи що ви втратили, є дійсно значущим для вас. Можна намагатися ігнорувати біль, забороняти думати про людину, яка померла, або «придушувати» його психоактивними речовинами, щоб отримати тимчасовий ефект полегшення. 

❗️Заборона «думати» лише посилює фокусування на тому, що забороняється, а під впливом алкоголю, зокрема, «розблоковується» доступ до наших спогадів і заборонених думок, і вони ще більше занурюють людину в біль втрати, вимагаючи або збільшення дозування, або страждань. 

✅ Шлях зцілення розпочинається із зустрічі зі своїм горем і втратою як фактом життя, і лише потім вам відкриваються шляхи поза «боротьбою».

❌Міф №2: Важливо «бути сильним», тим паче, що моя «слабкість» може принизити пам’ять про людину, яка померла.

Емоційні прояви, поведінка чи наші недоречні думки (спогади) не є ознакою слабкості. 

✅Природним є відчувати пригнічений настрій і сумувати, плакати чи злитися, відчувати страх та розгубленість. Не потрібно захищати інших від проявів горювання (звісно, якщо в цих проявах немає безпосередньої загрози життю). 

Щирі прояви емоцій допомагають іншим усвідомлено відреаговувати на втрату та приймати, що вони не єдині у скорботі.

❌Міф №3: Плач лише погіршує ситуацію, але якщо ти не плачеш, це означає, що тобі байдуже.

Сльози і плач є адекватною реакцією нашого організму на больові відчуття, зокрема на психологічний біль. Коли людина плаче, виділяються нейроактивні хімічні сполуки в нашому мозку, які допомагають тамувати біль і посилюють відновлювальні механізми нашого тіла. 

✅ Відсутність сліз чи готовності плакати не свідчить про байдужість. Люди, які не плачуть, можуть відчувати емоційний біль так само сильно, як і інші, але радше за все використовують інші шляхи для скорботи. 

📗У науковій літературі зустрічаються свідчення, що стримування сліз чи заборона на сильні емоційні прояви через плач може впливати на наше фізичне здоров’я, зокрема на імунну відповідь організму. 

💬Схожі упередження існують навколо гніву: «Від того, що я злюся, нічого не змінюється» або «Гнів нічого не вирішує». 

Гнів також є природною частиною процесу горювання. Заперечення або придушення гніву лише посилює його контроль над вами й дає змогу гніву вирішувати, як проявити себе.  

❌ Міф №4: Час усе лікує

У Ремарка був хороший вислів про те, що час найгірший лікар. Він не лікує, а лише накладає «заплати», в той час, як відкрита рана під усіма шарами з часом починає гнити.

✅ Для горювання немає поняття «часу» як вимірювальної шкали. Час у скорботі — це метафора. Це метафора прийняття й дозволу горювати. Немає визначеної тривалості, за якої людина повинна подолати втрату. 

☝️Проте в науковій літературі можна знайти аргументацію, що впродовж перших пів року океан емоцій вщухає, спогади тьмяніють, а наші рішення стають більш розсудливими. 

Важливо зрозуміти, що в якийсь момент людина не прокидається й не вирішує одномоментно «жити далі». 

Насправді, якщо ви втратили того, про кого дуже піклувались і любили, ви ніколи не перестанете сумувати за ним чи нею, але з часом ваше горе стане більш керованим. 

❗️Час скорботи залежить від самої людини, а не календаря. Шлях зцілення від болю втрати полягає в тому, щоби дозволити природному процесу горювання йти своїм темпом так довго, як це потрібно.

❌Міф №5: Якщо я не зможу пережити втрату, я не буду щасливий

✅Ви завжди пам’ятатимете того, кого любили, але ви навчитеся жити з тим, як втрата змінила ваше життя. 

Коли людина дозволяє собі бути активним учасником власного відновлення, вона зменшує ту напругу й хаос, які вирують у пустці соціальної депривації. 

🥺Часом вам буде здаватися, що все вже минуло (залишилося позаду) і слід дивитися тільки вперед, але особливі події, які пов’язані з людиною, яку ви втратили, можуть знову повернути вас обличчям до скорботи. 

У такі періоди _люди особливо вразливі, почуваються нещасливими й самотніми. До цього варто бути готовими, і залучення людей, яким довіряють, або формування нових родинних традицій може сприяти тому, що в цей час людина не залишається з пусткою сам на сам, але й не виключає потреби побути на самоті. 

☝️Також важливим є усвідомлення, що *жертовне страждання_ в ці періоди не є ні доказом, ні проявом любові*.

❌ Міф №6: Щоб продовжувати жити, потрібно забути про втрату

Продовжувати жити своїм життям не зобов’язує забувати того, кого ви втратили. Спогади про людину, якої вже немає, з часом можуть стати невіддільною частиною нашої мотивації чи ціннісних орієнтирів. Часто ми не усвідомлюємо, наскільки значущою людина була, поки не втратимо з нею зв’язок чи смерть не стане на шляху.

✅ Навчитися жити знову та віднайти себе в нових стосунках, можливо, найкращий спосіб вшанувати тих, кого ви втратили. Якщо людина вірить у любов чи повагу померлого до неї, то зможе повірити й у те, що він бажав би для неї зцілення та цілісності.

❌ Міф №7: Говорити про втрату однаково, що ятрити рану, яка загоюється, — лише погіршує ситуацію

Не слід примушувати до розмов про втрату. Якщо людина вирішує не говорити, вона може знайти інші шляхи. Її історія стосунків із близькою людиною, якої вже немає, може оповідатися в невербальний спосіб, включно із значущою для обох діяльністю, творчістю, благодійністю тощо. Гірше стає, коли людина заморожує в собі «голос почуттів». Забороняє йому звучати не тільки у спілкуванні, але й у діалозі із самим собою. 

✅ Спілкування наживо, пригадування спільних подій чи обговорення мрій, які пов’язані з померлим, допомагає спогадам та образам звільнятися з пастки травматичного досвіду. 

✅ Кожного разу, оповідаючи історію своїх почуттів, які пов’язані з померлим, ми ніби відновлюємо втрачений візерунок на полотні. І від цього він стає не тільки цілісним, але й міцнішає. Так із часом людина помічає, що вона вже оповідає чи згадує кохану людину без надмірних емоцій, але з не меншою глибиною теплоти, любові та вдячності.

✅ Розмова про втрату послаблює хватку емоційного болю й дозволяє почати дихати вільніше. Розкриває перед людиною нові горизонти розуміння, прийняття та впевненості приймати життя таким, яким воно є. Зазвичай рекомендують говорити про досвід втрати з тими, хто пережив втрату або ще на шляху горювання. Спільний досвід може дати надію на безпечний порятунок, а підтримка одне одного дозволяє задовольнити базові емоційні та соціальні потреби.

❗️Пам’ятайте, скорбота — це не емоція, а процес зцілення, який дозволяє пережити, прийняти, висловити та опрацювати почуття і спогади. У цьому контексті горювання не ворог людини, яка в горі, а її вірний товариш та орієнтир.

Олександр Аврамчук,

лікар-психолог, канд. психологічних наук.